«Cat’s cradle» by Kurt Vonnegut as reflection of a problem related to human cognition

Abstract

У статті здійснено спробу аналізу роману Курта Воннегута «Колиска для кішки», який виявився відображенням проблеми неспроможності передати пережитий досвід, тобто автор твору засумнівався в раціональному осмисленні подій, поставив хрест на поступальному історичному розвитку суспільства. Як і в пізньому романі Курта Воннегута «Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей», автор описує, як оповідач збирається написати книгу про важливу подію, що змінила його життя, але в решті решт він цього не робить. У «Колисці для кішки» Джону не вдається створити розповідь про «день, коли настав кінець світу», тобто про нелюдське атомне бомбардування цивільного населення японських міст Хіросіма та Нагасакі. The article attempts to analyze the novel «Cradle for a cat» by Kurt Vonnegut, which turned out to be a reflection of the problem of failure to convey past experiences, that is, the author of the work doubted the rational understanding of events, posing a cross on the progressive historical development of society. As in the late Kurt Vonnegut’s novel «Slaughterhouse Number Five, or the Crusade of Children» the author describes how the narrator is going to write a book about an important event that changed his life, but in the end he does not. In the «Cradle for a Cat» John cannot create a story about «the day the world ended», that is, the inhuman atomic bombing of the civilian population of the Japanese cities of Hiroshima and Nagasaki. «Cat’s Cradle» by Kurt Vonnegut as reflection of a problem related to human cognition. The author doubts whether the rational way of perception is the right one. Vonnegut as a writer shows how superficial our belief in progressive forces is. The author of the novel «Cat’s Cradle» invents religion, language, island, time without a certain temporal correlate, substance ice-nine, to reveal the topic of atomic bombing on September 6, 1945, as the beginning of the end of the world. The final chapters of the work are devoted precisely to this: they describe the terrible, but at the same time, fascinating picture of a frozen, indifferent Earth. It turns out that man has enough of this meager sunshine to survive and again to think about the subordination of nature to himself, his plan, not even the project of the universe. The people who survived after the catastrophe covered by ice – nine lands – do not change, and this is paradoxical in Vonnegut’s work: the heroes of the frozen animal carcasses are enough to survive.