Екзистенційні мотиви у трагедії «Гамлет» В. Шекспіра

Abstract

Статтю присвячено екзистенційним мотивам у трагедії «Гамлет» В. Шекспіра. Поява нової світоглядної та мистецької парадигми екзистенціалізму актуалізувала складну суперечність між сутністю та існуванням людини, реалізовану в усі кризові періоди культури. Зокрема, протиріччя між сутністю та існуванням особистості представлено в кризі елітарної гуманістичної культури Ренесансу, що знайшло відображення в трагедіях В. Шекспіра. Філософська насиченість творів митця змушує замислитися над питаннями сенсу буття, ролі мистецтва, місця особистості у Всесвіті. Екзистенціалізм або філософія існування позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Філософи-екзистенціалісти, які творили в складний історичний період світових воєн і післявоєнного часу, визначали сутність людини її духовним началом, що виражається в самосвідомості, емоційних переживаннях добра, любові, пошуку топосу буття свого, іншого та об’єктивного світу. Персонажі творів В. Шекспіра переживають болісний екзистенційний конфлікт. Трагедії рубежу XVI–XVII ст.: «Гамлет» (1601), «Макбет» (1606), «Король Лір» (1606) – розкривають філософсько-антропологічні сенси процесу саморефлексії персонажа від її внутрішніх спонукальних витоків, що визначають сутність людини, аж до трагічної розв’язки через її зовнішні дії. В. Шекспір, подібно письменникам екзистенціалістам, на перше місце висуває категорії абсурду буття, відчаю, страждання, самотності, смерті. Найяскравіше це окреслено в монолозі Гамлета, де світ – абсурдний, ніщо, а існування, екзистенція людини – це «буття для смерті», як єдиної мети та підсумку існування. Духовні віяння реформаційної епохи, що проголосила «порятунок особистою вірою» (Лютер), гранично повно відобразилася у творчості В. Шекспіра. Якщо Ренесанс приніс із собою відродження античної (давньоримської) комедії, то заслуга В. Шекспіра перш за все в тому, що він започаткував велике мистецтво трагедії Нового часу. The article devoted to existential motives in the tragedy «Hamlet» by W. Shakespeare. The emergence of a new worldview and artistic paradigm of existentialism actualized the complex contradiction between the essence and existence of a person, realized in all crisis periods of culture. In particular, the contradiction between the essence and existence of the individual is presented in the crisis of the elite humanist culture of the Renaissance, which was reflected in the tragedies of W. Shakespeare. The philosophical richness of the artist’s works makes one think about the meaning of existence, the role of art, and the place of the individual in the universe. Existentialism or the philosophy of existence positions examines man as a unique spiritual being capable of choosing his own destiny. Existentialist philosophers, who worked during the difficult historical period of the world wars and the post-war period, determined the essence of a person by his spiritual principle, which is expressed in self-awareness, emotional experiences of goodness, love, and the search for a topos of being in one’s own, another’s, and the objective world. The characters of W. Shakespeare’s works experience a painful existential conflict. The tragedies of the turn of the 16th–17th centuries: Hamlet (1601), Macbeth (1606), King Lear (1606) reveal the philosophical and anthropological meanings of the character’s self-reflection process from its inner motivational origins, which determine the essence of a person, up to to a tragic outcome due to her external actions. W. Shakespeare, like existentialist writers, puts the categories of the absurdity of existence, despair, suffering, loneliness, and death first. This is most vividly outlined in Hamlet’s monologue, where the world is absurd, nothing, and human existence is «existence for death» as the only goal and conclusion of existence. The spiritual trends of the Reformation era, which proclaimed «salvation by personal faith» (Luther), were most fully reflected in the work of W. Shakespeare. If the Renaissance brought with it the revival of ancient (ancient Roman) comedy, the merit of W. Shakespeare is first of all that he initiated the great art of modern tragedy.