053 - Психологія

Permanent URI for this collectionhttp://194.247.13.39:4000/handle/8989898989/7021

Browse

Now showing 1 - 1 of 1

Психологічні та психолінгвістичні особливості розвитку гумору як компонента ігрової компетентності
(2020) Кобзєва, Ю. А.; Kobzieva, Yu.
Дисертацію присвячено теоретичному аналізу, узагальненню та емпіричному дослідженню проблеми розвитку гумору як компонента ігрової компетентності. У роботі подано всебічний аналіз феномену гумору як компонента грайливості / ігрової компетентності в психолого-психолінгвістичному дискурсі: виявлено психологічну та психолінгвістичну структуру гумору молоді, визначено психологічні та психолінгвістичні особливості його розвитку, емпірично верифіковано авторську концептуальну модель розвитку гумору. Розширено уявлення щодо можливостей використання психолінгвістичного експерименту як засобу операціоналізації теоретичних конструктів узагалі та гумору як компонента ігрової компетентності зокрема. У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади проблеми розвитку гумору як компонента ігрової компетентності» – розглянуто психологічні та психолінгвістичні підходи до дослідження феноменів грайливості / ігрової компетентності та гумору як компонента ігрової компетентності; розкрито суттєві ознаки й визначено полюсні форми гумору; описано поведінковий патерн ігрової позиції «Справжній гуморист». Підґрунтям формування ігрової компетентності в сучасному світі гейміфікації є розвиток грайливості як стійкої особистісної властивості. Як психологічна категорія грайливість активно й успішно розробляється в зарубіжній психології (з 1975 року) і є новою для вітчизняної науки (досліджується з 2013 року). Надано дефініцію грайливості як творчої адаптації особистості до реальності свого «Я» (індивідуальна ідентичність) і до реальності Світу (соціальна ідентичність), що дозволяє сприймати складні ситуації як виклик, а не як загрозу й тим самим зберігати цілісність і єдність особистості; а також дефініцію ігрової компетентності як системи внутрішніх ресурсів, до якої звертається людина з метою найкращого врівноважування своєї індивідуальності до зовнішніх умов соціального оточення на основі позитивних емоцій – інтересу й радості, часто їх афективного прояву, що супроводжується напруженням або збудженням. Виділено три напрями вивчення грайливості: грайливість як когнітивна сфера особистості; грайливість як провідна риса характеру для встановлення й підтримування тривалих партнерських і романтичних стосунків; грайливість як стійка особистісна властивість. Визначено 24 шкали грайливості на підставі аналізу діагностичних опитувальників грайливості в психологічному дискурсі. Широта охоплення особистісних проявів грайливості дозволяє стверджувати, що її концептуальний простір підпорядкований лінії досліджень грайливості як стійкої особистісної властивості. За методом опису психолінгвістичного значення на вибірці в 1600 осіб виявлено 19 психолінгвістичних значень грайливості, 3 з яких хибні: жваво- радісний стан; прагнення привернути увагу представників протилежної або своєї статі; безпосередність поведінки дитини; рухливість, рухова активність тварини; зухвало смілива, запальна поведінка; рухливість, рухова активність людини; легкість; мінливість (явищ природи, матеріальних об’єктів тощо); поведінка під час сексу; безтурботність; розумова активність; умисне введення в оману (обман); неповторна своєрідність; підроблення дорослого під поведінку дитини; безглуздо приводити в рух будь-який предмет; легкість; хибні – гра; грати в ігри; ігрова залежність. На підставі результатів теоретичних і емпіричних досліджень грайливості, аналізу компонентів і шкал грайливості, опису психолінгвістичних значень визначено такі компоненти грайливості: сензитивність, гумор, легкість, уява, флірт, пустотливість, ф’юг, які є також компонентами ігрової компетентності. Компоненти грайливості / ігрової компетентності стали підґрунтям ігрових позицій ефективної соціальної взаємодії, які відображають досвід вияву ігрової компетентності в різних стандартних і нестандартних ситуаціях: сензитивність (сензитивний) – Емпат; гумор (гумористичний) – Справжній гуморист; легкість (легкий) – Еквілібрист; уява – Скульптор; флірт (який фліртує) – Дипломат; пустотливість (пустотливий) – Пустун; ф’юг (ф’югічний) – Юродивий. Описано специфічні особливості гумору як шкали і / або компонента грайливості, які виявляються в складному взаємозв’язку когнітивних, афективних і поведінкових проявів гумору: природне почуття гумору виникає й розвивається на основі грайливого ставлення за допомогою формування цілком певних «звичок»; гумор як «гра з ідеями» виявляє себе як у здатності людини розуміти смішне, так і в здатності його генерувати; гумор є засобом досягнення веселощів для людини з високими показниками грайливості, характерною рисою якої є внутрішня мотивація до пошуку та прояву веселощів, здатність створювати навколо себе веселу атмосферу, виявляти ініціативу й активно брати участь у цьому; гумор утілюється в здорових стилях гумору; гумор пов’язаний із психологічним благополуччям, а саме з такими його показниками, як самооцінка й суб’єктивне відчуття щастя. Доведено, що гумор як компонент ігрової компетентності втілюється в ігровій позиції «Справжній гуморист». Її полюсними формами є «Блазень гороховий» і «Зануда». Відповідно «блазнювання» як надлишок і «занудство» як дефіцит почуття гумору є полюсними формами гумору як компонента ігрової компетентності, найкращим проявом якого є «філософський гумор». Досліджено поведінковий патерн ігрової позиції «Справжній гуморист» через певні групи вмінь: «Здорові стилі гумору», «Техніки створення жарту», «Способи й прийоми адекватного реагування на нездоровий гумор іншого», «Бачити, чути, відчувати Іншого». У другому розділі – «Емпіричне дослідження гумору як компонента ігрової компетентності» – виявлено психологічні та психолінгвістичні особливості гумору як компонента ігрової компетентності; побудовано концептуальну модель розвитку гумору; створено методику діагностики розвитку ігрової компетентності; подано поширену характеристику досліджуваних. На експериментальному етапі дослідження загальна кількість випробовуваних склала 4727 осіб. Вибірка експериментального дослідження психолінгвістичних значень грайливості охопила 1600 осіб; компонентів грайливості – 2030 осіб; вибірка апробації, валідизації та стандартизації авторської методики діагностики ігрової компетентності – 903 особи; вибірка констатувального етапу дослідження розвитку гумору – 194 особи, із них в експерименті з упровадженням розробленої моделі розвитку гумору як компонента ігрової компетентності взяли участь 33 особи у віці від 20 до 26 років. За допомогою психолінгвістичного інструментарію виявлено психолінгвістичні особливості гумору як компонента ігрової компетентності: 1) ядро вербалізованого концепту «гумор» репрезентується чотирма семантичними групами: «сміх», «жарт», «веселощі-радість» і «шоу»; 2) гумор і сміх у мовній свідомості утворюють нерозривну єдність – стимул і реакція, у той час як у психологічному дискурсі гумор і сміх розглядаються як два самостійних феномени; 3) когнітивний компонент гумору в мовній свідомості відображений у периферійному кластері «РОЗУМ» (3%), тобто більшість українських респондентів не пов’язують гумор із когнітивними характеристиками; 4) семантичне наповнення ядра концепту «гумор» не залежить від статевої ідентифікації; 5) узагальнений образ гумору представлений реакціями крайньої периферії та одиничними реакціями, тобто в молоді відсутній ідеал гумору. Із урахуванням як ядерних, так і периферійних сем концепту «гумор» розширено опис поведінкового патерну ігрової позиції «Справжній гуморист». Уперше у вітчизняній психології сконструйовано, перевірено та апробовано методику діагностики ігрової компетентності – «Опитувальник ігрової компетентності» (ОІК). Використано новий підхід до визначення компонентів / шкал грайливості – психолінгвістичний, підґрунтям якого є метод опису психолінгвістичного значення, що дозволило визначити компоненти / шкали грайливості за допомогою як психологічних, так і мовних інструментів. За результатами факторного аналізу виявлено два латентних фактори в структурі грайливості – Креативну комунікативну сприйнятливість і Веселу пустотливість, які відбивають дві різноспрямовані тенденції в контенті опитувальника й у певному сенсі відображають онтогенетичний та інструментальний аспекти Грайливості. За визначеними критеріями розвитку гумору (ігрова компетентність, здорові стилі гумору, емоційний інтелект, копінг-стратегії, самоактуалізація, психологічне благополуччя, актуальні здібності) та відповідними групами їх показників створено комплекс психодіагностичних методик. Побудовано концептуальну модель розвитку гумору як компонента ігрової компетентності, у структурі якої виділено й розкрито мотиваційно-цільову, процесуально-діяльнісну та рефлексивно-результативну складові. Провідною є процесуально-діяльнісна складова, за якою стратегія розвитку гумору передбачає діяльність з розвитку ігрової компетентності й діяльність із опанування поведінкового патерну ігрової позиції «Справжній гуморист». За результатами констатувального експерименту представлено внутрішню структуру гумору: Психологічне благополуччя, Гумор як інструмент самодопомоги і Креативна комунікативна сприйнятливість. Предикторами розвитку гумору, які можуть слугувати критеріями оцінювання цього розвитку, за результатом множинного лінійного регресійного аналізу, є Самоприйняття та «Людина як відкрита система» як показники психологічного благополуччя, а також Самопідтримувальний стиль гумору як показник здорового стилю гумору. Результати кореляційного аналізу взаємозв’язків гумору як компонента ігрової компетентності з окремими її показниками дозволяють стверджувати, що гумор як компонент ігрової компетентності являє собою здатність особистості до зміни сприйняття складних життєвих подій і ситуацій, формуючи їх цілісне сприйняття (позитивних і негативних аспектів); до самозбереження, психологічного захисту від несприятливих факторів, являючи собою психологічну «опору», яка дозволяє особистості зберігати стресостійкість; до особистісного розвитку при поєднанні афіліативного та самопідтримувального стилів гумору, які дозволяють особистості виробити стратегію «опора на найкраще, найбільш здорове» в собі. У третьому розділі – «Програма розвитку гумору як компонента ігрової компетентності» – здійснено перевірку концептуальної моделі розвитку гумору як компонента ігрової компетентності за розробленою програмою її реалізації; визначено ефективність функціонування моделі, проаналізовано отримані результати дослідження. Упровадження цієї моделі здійснювалося за розробленою програмою її реалізації − тренінгом ігрової компетентності – на формувальному етапі експерименту. Програма передбачала поступове застосування створеного комплексу заходів протягом навчального року (тривалість терміну обумовлено вдосконаленням запропонованого тренінгу). Комплекс заходів мав на меті опанування поведінкового патерну ігрової позиції «Справжній гуморист». Спрямованість кожної з п’яти груп заходів відбито безпосередньо в їх назвах: 1) «7-рівнева стратегія вирішення міжособистісних і внутрішньоособистісних конфліктів»; 2) «Специфічні особливості гумору як компонента ігрової компетентності»; 3) «5-ти ступенева модель самодопомоги»; 4) «Особистісна ідентичність»; 5) «Інтеграція». За результатами кожної групи заходів проводилося діагностування експериментальної групи щодо динаміки опанування поведінкового патерну «Справжній гуморист», яка визначалася з урахуванням змін у розвитку ігрової компетентності взагалі й у розвитку гумору зокрема відповідно до визначених показників. Застосування всіх груп заходів здійснювалося у п’ять етапів (діагностично-аналітичний, мотиваційно-стимулювальний, проєктувально- прогностичний, організаційно-реалізаційний, контрольно-рефлексивний), особливість змісту яких обумовлено тематикою певної групи заходів і відповідним характером вирішуваних проблем. На контрольному етапі експерименту здійснювалися діагностування, обробка й аналіз даних, отриманих після апробації моделі. За результатами формувального експерименту виявлено якісні зміни в експериментальній групі за 6 показниками ігрової компетентності з 8 (при порівнянні відмінностей у результатах повторного тестування між експериментальною й контрольною групами), а також за всіма показниками ігрової компетентності (при оцінюванні змін-зрушень у експериментальній групі), що доводить ефективність тренінгу ігрової компетентності. Установлено, що ключові показники, виявлені за результатами регресійного аналізу, зросли на статистично значущому рівні: «самопідтримувальний стиль гумору» (р ≤ 0,01); «самоприйняття» (р ≤ 0,01); «людина як відкрита система» (р ≤ 0,05), а також показники, що розкривають психологічний зміст гумору як компонента ігрової компетентності: «сензитивність» (р ≤ 0,05); «почуття гумору» (р ≤ 0,01); «легкість» (р ≤ 0,05); «уява» (р ≤ 0,05); «флірт» (р ≤ 0,01); «пустотливість» (р ≤ 0,01); «ф’юг» (р ≤ 0,01); «загальна грайливість» (р ≤ 0,01); «афіліативний стиль гумору» (р ≤ 0,05); якісно зросли показники актуальних здібностей – «чесність, щирість» (р ≤ 0,05) і «любов» (р ≤ 0,05). Відстежено відповідність між стилями гумору та показниками самоактуалізації й копінг-поведінки. Особистості, які надають перевагу здоровим стилям гумору, сповідують цінності самоактуалізації, перебувають «тут і тепер» та є більш спонтанними у своїх проявах, а також використовують стратегію вирішення проблемних ситуацій шляхом планування їх вирішення. Ті, що мають високі показники агресивного або самозневажливого гумору, не розв’язують проблемні ситуації шляхом одержання соціальної підтримки або прийняття відповідальності. Отже, можна дійти висновку, що гумор як компонент ігрової компетентності є цілісним психологічним утворенням. Отримані результати експериментального дослідження дозволили деталізувати психолого-психолінгвістичну структуру гумору як компонента ігрової компетентності, визначити його окремі складові, які відповідають різним ступеням його розвитку та зробити висновок про те, що запропонована модель розвитку гумору є ефективною з погляду повноцінного формування її компонентів. This dissertation is focused on theoretical analysis, generalization, and empirical investigation of the topic of humour development as a component of ludic competence. A comprehensive analysis of the phenomenon of humour as a component of ludic competence in psychological and psycholinguistic discourse is carried out. The author finds out psychological and psycholinguistic structure of the youth’s humour, its features of development and empirically verifies a designed author’s conceptual model of humour development. Thus the author attempted to substantiate a possibility of applying in psychology the results of the held psycholinguistic experiment as a means of operationalizing theoretical constructs in general and humour as a component of ludic competence, in particular. The first chapter “The Theoretical and Methodological Bases of the Development of Humour as a Component of Ludic Competence” addresses psychological and psycholinguistic approached to the study of playfulness/ ludic competence and humour as a component of ludic competence as well as the essential features and polar forms of humour enriched by considering a behavioural pattern of the ludic position “A Real Humourist”. Ludic competence is formed alongside with the development of playfulness, which is a stable personality trait in the modern world of gamification. Although playfulness as a psychological category has been successfully developed in foreign psychology since 1975, it is new for Ukrainian psychology (studied since 2013). Playfulness is defined in terms of how a personality creatively adapts both to the reality of their own “Self” (individual identity) and to the reality of the World (social identity) that enables to perceive difficult situations as a challenge, not as a threat, thereby keeping the integrity of personality. Ludic competence is defined as а system of inner resources to which a personality turns in order to balance their personality against external conditions of the social environment on the basis of positive emotions, e.g. interest and joy, which are frequently expressed in a very emotional way and accompanied by tension or excitement. Three aspects of studying playfulness have been singled out: cognitive playfulness; playfulness as a highly desirable trait in potential long-term mates; playfulness as a stable personality trait. Twenty-four scales of playfulness based on the analysis of playfulness diagnostic questionnaires in psychological discourse have been defined. The intensity of personality playfulness manifestation allows arguing that its conceptual space is subject to the playfulness understanding as a stable personality trait. A psycholinguistic experiment based on the method of describing psycholinguistic meaning was held with 1,600 participants. It revealed 19 psycholinguistic meanings, excluding false ones, where 12 meanings accounted for more than 1 per cent: “cheerful and joyful state”, “intention to attract the attention of the opposite or one’s own sex”, “child-like spontaneity”, “agility, physical activity of an animal”, “daring and provocative behavior”, “agility, physical behavior of a human being”, “ease”, “changeability”, “behavior during a sexual intercourse”, “carelessness”, “mental activity”, “deliberate deceit”, “unique distinctness”, “an adult changing their behavior to match that of a child”, “aimless moving of an object”, “airiness”, game (false meaning), “playing games” (false meaning), “game addiction” (false meaning). The following components of playfulness being part of ludic competence have been defined based on the theoretical and empirical analysis, the analysis of playfulness’ components and scales, and the description of psycholinguistic meaning: sensitivity, humour, lightness, imagination, flirting, impishness, fugue. This “motivational predisposition” forms the basis of ludic positions of effective social interaction: “sensitivity” (sensitive) – “aesthete”; “imagination” – “sculptor”; “ease” (easy) –“balance-master”; “flirting” (flirtatious) –“diplomat”; “impishness” (impish) – “frolicsome fellow”; “humour” (funny) – “real humourist”; “fugue” (fugue) – “holy fool”. The main specific features of humour represented as scales of the playfulness manifested in the complex relations of cognitive, affective, and conative aspects of humour include the following: humans have and develop a natural sense of humour on the basis of their playful attitude and formation of certain “habits”; humour as a “game with concepts” is revealed both as a human ability to understand and produce jokes; humour is a means of having fun peculiar for individuals with high playfulness, since they have an internal motive for merrymaking, a power to create a fun atmosphere, an active participation in it. Humour is embodied in beneficial humour styles related to well-being based on self-esteem and individual sense of happiness. The author defines and describes the polar forms of humor, i.e. “tediousness” and “buffoonery” (poles of deficiency and excess), and the optimal form of its development, i.e. “philosophical humor”. “A Real Humorist” is determined as a ludic position that corresponds to “philosophical humour”. “A bore” and “a buffoon” are described as the polar forms of the “real humorist” ludic position. A behavioural pattern of “A Real Humorist” position through a set of skills have been investigated including “potentially beneficial humour styles”, “joke creation techniques”, “adequate response to the ill humour of others”, “to see, to hear, and to feel others”. The second chapter “The Empirical Investigation of Humour as a Component of Ludic Competence” highlights psychological and psycholinguistic features of humour as a component of ludic competence, a conceptual model of humour development, methods of humour development diagnostic, and the description of the sample. The experimental research embraced 4,727 participants, 1,600 of them participated in the study of psycholinguistic meaning of playfulness definition. 2,030 respondents were among those who defined the components of playfulness. A sample of 903 respondents formed a group which helped to verify, validate, and standardize the author’s method of ludic competence diagnostic. 194 participants comprised a sample of summative assessment of humour development, 33 of them (20-26 y.o.) took part in the experiment aiming to introduce the designed model of humour development. As a result of the psycholinguistic analysis, the following features of humour as a component of ludic competence have been defined: 1) The cluster analysis showed that the core of the verbalised concept humour is represented by four semantic groups: laughter, joke, merry-making/joy and show; 2) humour and laughter form an inseparable unity of stimulus and reaction in the linguistic consciousness of respondents, although scholars studying the nature of humour and laughter consider them to be two separate phenomena; 3) the cognitive component of humour in the linguistic consciousness of Ukrainians was represented in the peripheral cluster MIND, which accounted for mere 3 per cent. This testifies to the fact that Ukrainian respondents do not associate humour with cognitive characteristics; 4) the analysis of reactions did not reveal any significant difference between male and female samples. This means that the semantic content of the concept of humour does not depend on gender identification; 5) young people do not have an ideal image of humour, as the study of their core and peripheral responses along with a subsequent description of “A Real Humorist” behavioural pattern of a ludic position have shown. The author is the first among the Ukrainian psychologists to design and experimentally prove a method of measuring ludic competence by introducing “Ludic Competence Questionnaire”. Furthermore, the author defined the components/scales of ludic competence/playfulness questionnaire using a new psycholinguistic approach. This approach is based on the method of describing psycholinguistic meanings in order to single out basic parameters of ludic competence/playfulness with the help of psychological and linguistic tools. Factor analysis revealed two latent factors of Playfulness that reflect two opposite tendencies in the questionnaire: Creative communicative susceptibility, and Joyful impishness that together reflect multi-directional trends in the Questionnaire’s content and, in a certain sense, can be viewed as ontogenetic and instrumental aspects of Playfulness. A set of psycho-diagnostic methods based on the mentioned humour development criteria including ludic competence, potentially beneficial humour styles, emotional intelligence, coping strategies, self-actualization, psychological well-being, actual abilities, has been designed. A conceptual model of humour development as a component of ludic competence has been built. The components of the model include motivation and purpose, procedures and activity, reflections and results. Being the main component in the model, the procedure and activity envision the actions aimed at both developing ludic competence and “A Real Humorist” ludic position behavioural pattern acquisition. The summative assessment allowed constructing the internal structure of humour that included psychological well-being, humour as a tool of self-assistance, and creative communicative perceptiveness. As multiple linear regression analysis showed, among humour development predictors being simultaneously its assessment criteria were “Self- Acceptance” and “Human as an Open System” as markers of psychological well-being and “Self-Enhancing Humour” as a marker of beneficial humour style. A correlation analysis of the ties between humour as a component of ludic competence and its concrete indices made it possible to conclude that humour as a component of ludic competence represents a personality’s capacity to shift the perception of life challenges through forming their integral perception of positive and negative aspects. Next, humour is a means of self-preservation, and psychological defense against unfavourable factors. This provides an individual with the ability to cope with stress, self-development under the condition of combining affiliative and self-supporting humour that underlies a “reliance on the best, the most healthy-in- oneself” strategy. The third chapter “The Experimental Programme of Introducing the Model of Humour Development as a Ludic Competence” is focused on the verification of the humour development as a ludic competence model based on its designed implementation programme. Besides, the model is tested in terms of its functional effectiveness. On the summative assessment stage, the model introduction envisaged the ludic competence training. The programme further envisaged a gradual introduction of a designed set of actions during the academic year (their duration depended on the success of the training previous stages). The set of actions aimed at “A Real Humorist” ludic position behavioural pattern acquisition. The five actions of the programme got their respective names: 1) “a seven-stage strategy of solving interpersonal and intrapersonal conflicts”; 2) “the specificity of humour as a component of ludic competence; 3) “a five-stage self-assistance model”; 4) “personality identity”; 5) “integration”. The experimental group was diagnosed after each set of actions to reveal if “A Real Humorist” behavioural pattern acquisition was successful. The assessment was based both on the overall changes in the ludic competence development and humour development in accordance with the defined indices. The actions included five steps, notably diagnostic and analytical, motivational and encouraging, projective and prognostic, arrangement and implementation, supervision and reflection. Their content was explicated through the action topics and the related problems to be solved. The control stage of the experiment launched after the model testing. This stage involved diagnostic, processing, and analysis of the data. The results of formative assessment reveal qualitative shifts in the experimental group based on 6 out of 8 markers of ludic competence (differences between results of the second testing of the experimental and control groups), and all markers of the assessed shifts in the experimental group. These outcomes prove the effectiveness of the ludic competence training. The main statistically significant indices revealed by means of the regression analysis have increased. Among them are “self-enhancing humour” (р ≤ .01); “self- acceptance” (р ≤ .01); “human as an open system” (р ≤ .05); those containing a psychological meaning of ludic competence: “sensitivity” (р ≤ .05); “humour” (р ≤ .01); “lightness” (р ≤ .05); “imagination” (р ≤ .05); “flirting” (р ≤ .01); «пустотливість» (р ≤ .01); «fugue» (р ≤ .01); “general playfulness» (р ≤ .01); «affiliative humour» (р ≤ .05). Also, indices of actual abilities including “fairness, truth” (р ≤ .05), “love” (p ≤ .05) have grown. Finally, the correlations between styles of humour and self-actualization and coping behavior have been established. Individuals who prefer potentially beneficial humour styles follow values of self-actualization, of being “here and now”, are more spontaneous in their behavior, opt for strategies of finding solutions to challenging situations through planning their solution. Those individuals who have high indices of aggressive and self-defeating humour do not solve problems by receiving social support or taking commitment. Thus, humour as a component of ludic competence is viewed as an integral psychological entity. The results of the empirical research allowed elaborating a psychological and psycholinguistic structure of humour as a component of ludic competence by defining its elements that correspond to different stages of its development and concluding that the suggested model of humour development is robust in terms of forming of its main components.

Browse

Browsing 053 - Психологія by Subject "ludic competence"